Я виріс на вулиці. Мене виховали інтернати, підвали, притулки.
Я вважав, що тюрма – це мій світ. У суді мені казали: «Ми захищаємося від вас». Я відповідав: «Ні, це я захищаюсь від вас. У вас свій світ. У мене — свій.
Я відсидів перший-другий раз у колонії для неповнолітніх. У 20 років вже потрапив у Горлівську установу. Йшов час, і у мене починали закладатися сумніви, що це справді моє. З цим я борюсь вже 15 років».
Стільки часу загалом Олександр провів в установах виконання покарань. Нині він — соціальний робітник FREE ZONE в Одеській виправній колонії, де й відбуває свій крайній строк покарання. Саша надає послуги зі зменшення шкоди наркозалежним засудженим. Консультує щодо ВІЛ, вірусних гепатитів, видає чисті шприці, працює в медичній частині у якості обслуговуючого персоналу.
Я ПРИЇХАВ «НА ЗОНУ» З ДУМКОЮ, ЩО ЗМІНЮ СВОЄ ЖИТТЯ
До останньої судимості я не мав жодного робочого дня в «таборі». Але три роки тому я приїхав «на зону» з думкою, що зміню своє життя.
Я відновився, перестав пити, палити. Коли завгосп, бачачи це, запропонував мені бути помічником соціального робітника, я зрозумів, що це саме те, що мені треба. З часом я пройшов перші курси, перейняв естафету і почав працювати. Відтоді минуло вже 2 роки.
ПРОГРАМА ОБМІНУ ШПРИЦІВ БАГАТО ЧОГО ТУТ СПРОСТИЛА
Тут кожен другий — наркозалежний, який потрапив в цю систему за якоїсь причини і не може з неї вирватись. В цивілізованому світі таких людей лікують. У нас замість того, щоб допомогти, їх поміщають у ще більшу проблему. У чому ж тоді допомога?
Але програма обміну шприців багато чого тут спростила.
Я раніше задавався питанням: уявімо людину, яка має гепатит С, але вона наркозалежна і хоче пропити курс лікування. Чи є сенс їх лікуватися, якщо вона каже, що наркотик не кине, не зможе без нього?
Тоді я не бачив у цьому сенсу. Але не тепер.
Через те, що я працюю у медчастині, раніше до мене часто підходили і просили: «Дай баянчик (шприц)». А я не можу дати. На мені є відповідальність. Я відповідав: «Зроблять законно – дам». Тепер можу давати по 5 шприців на день.
Кожен день соцробітники приходять, беруть шприци і йдуть на «локалки». Кожен день консультують. Уже нема такого, що хтось когось «трясе». Так, «бузуються» (колються, пояснює), але вони ж і раніше «бузовались». Цього ж ніхто не зможе проконтролювати.
І фельдшерам легше. Їх не тривожать. От у засудженого починає боліти зуб. Він має анальгін в ампулі. Якщо раніше йому треба було пробиватися в мед частину, шукати фельдшера, то зараз він може скористатися власними шприцами.
Я ТУТ 24 НА 7. І ЩЕ МОМЕНТ: Я ОДИН З НИХ
Коли почалась в країні повномасштабна війна, багато хто тікав. І соціальні працівники, які приходять до нас зі свободи, в тому числі.
Зараз соціальний працівник приходить до нас щовівторка. Однак, у чому великий плюс від внутрішнього соцробітника – я тут 24 на 7. І ще момент: я один з них.
Я в медчастині у понеділок і у вівторок. У середу приїжджають віруючі з ребцентру. Так як я тут старший церкви, то я там. Четвер, пʼятниця – я знов в медчастині. Лікар не може знаходитись тут 24/7. А я можу.
СПРАВА НЕ В ШПРИЦАХ. СПРАВА В ЛЮДСЬКОМУ РОЗУМІННІ
Я бачу себе в соціальній роботі. Це мій спосіб життя. Просто мені в свій час не допомогли цього зрозуміти.
Яка мені користь від цього? Я живу. Коли людина живе, у неї багато сфер розвитку. Особливо, якщо їй дали відповідальність.
Більшу частину тих, хто тут, саме суспільство мотивувало до певних вчинків. От виходить людина на свободу. Влаштовується на роботу, а її кидають. Або хоче влаштуватися, а їй не дають цього зробити, бо на ній вже ярлик. Зрозуміло, є багато таких, які виходять і продовжують робити свої справи. Але не всі такі. Є люди, які реально хочуть змінитися.
У моє життя прийшов момент, коли мені щось довірили. Перший раз. Це для мене надихаючий поштовх. Я вдячний.
Справа не в шприцах. Справа в людському розумінні. Не коли тебе засудили, чи наклеп на тебе звели, чи навіть обґрунтовано сказали, хто ти, і викручуйся, як хочеш…
Через рік я звільняюсь. Поки що не знаю, де буду. Але тепер точно знаю, чим хочу займатися
