Микола Кукарін — регіональний координатор FREE ZONE у Рівненській та Волинській областях. Він добре знає, що значить повернутися до життя, звільнившись з місць позбавлення волі, адже й сам пройшов цей шлях. Уже сім років Микола супроводжує людей, які готуються до звільнення або нещодавно вийшли з виправних установ.
За останні два роки разом із командою FREE ZONE він запустив кілька освітніх проєктів у Городищенській, Катеринівській та Збаразькій колоніях. Щомісяця через нього проходить близько 300 людей, з яких 20–30 звільняються (раніше таких було близько 50, але тепер багато хто звільняється умовно-достроково, щоб служити у ЗСУ). Зараз під його супроводом 207 ВІЛ-позитивних засуджених, а також ті, хто вразливий до ВІЛ, гепатитів, туберкульозу чи готується до звільнення.
У інтервʼю говоримо з Миколою про визначальний вплив його досвіду на теперішню діяльність, про виклики, що постають перед пенітенціарною системою, а також про те, як соціальний супровід змінює долі людей.
Ти працюєш у пенітенціарній сфері з 2018 року. За цей час у тебе напевно сформувався власний підхід. Як ти б описав, у чому полягає твоя робота сьогодні?
Нині під моїм супроводом сім виправних установ. Є такі, що знаходяться близько до Рівного, де я живу, — за 10 км від міста, а є такі, що й за 140 км. Кожну відвідую щонайменше раз на місяць: веду прийом ВІЛ-позитивних і тих, хто вразливий до ВІЛ, гепатитів, туберкульозу, допомагаю тим, хто готується до звільнення або вже звільнився.
Супровід буває різним. Хтось звільняється і потребує допомоги, щоб купити квиток додому. У когось банально немає одягу, взуття. Комусь потрібно передати дружині, яка живе близько до лінії фронту, продукти. Хтось переживає за стан свого здоровʼя і просить допомогти з ліками.
Зараз у мене під супроводом 207 ВІЛ-позитивних засуджених. Крім тих, ще й ті, хто готується до звільнення. Загалом щомісяця через мене проходить близько 300 людей, з них 20–30 звільняються. Раніше таких було близько 50, але зараз багато хто виходить умовно-достроково, щоб служити в ЗСУ.
Що у твоїй роботі найважче?
З одного боку, багато бюрократії, залишків радянської системи. Іноді важко вибудовувати співпрацю з державою. Це змінюється, звичайно, але не так швидко, як хотілося б.
З іншого, будемо чесними, коли через тебе щомісяця проходять сотні людей, коли вкладаєш в людину, а вона, звільнившися, повертається до звичного собі життя, це виснажує.
Але ти посвячено займаєшся цією справою багато років. Навіщо ти це робиш?
Я бачу змінені долі. Коли чую, що людина, до життя якої я був дотичний хоча б трохи, змінила своє життя, мене це мотивує ще більше працювати у цьому напрямку.
Я люблю це робити і хочу далі розвиватися, оскільки розумію цих людей, як ніхто.
Як змінюється рівень рецидивної злочинності серед людей, які потрапляють під супровід? Чому?
За моїми спостереженнями, з 10 людей, які звільнилися без супроводу, дев’ятеро повертаються у вʼязницю. Із тих, хто отримав підтримку, — сім або вісім. На перший погляд різниця невелика, але якщо говорити про сотню людей, то це мінус 10–20 повернень.
Ми працюємо з людиною ще під час відбування покарання, а після звільнення підтримуємо її, показуємо інші шляхи вирішення проблем. Вона може дослухатися, а може — ні. Але шанс має бути.
Я завжди кажу: «Готуйтеся до звільнення з першого дня ув’язнення».
Це значить відмовитися від шкідливих звичок, змінювати світогляд, ставити цілі.
Щонайменше, поки відбуваєш покарання, легше здобути освіту. Після звільнення вже буде не до навчання.
Ти й сам відбував покарання не один раз. Чи, відбуваючи вперше, у тебе були думки, що це востаннє? Що стало причиною твого повернення в місця позбавлення волі?
Перший раз я про це не думав. Мені було 18 років. Думав: «Нехай вже скінчиться термін, тоді побачимо».
Але я можу сказати, як тоді, 20 років назад, так і зараз над зміною мислення засуджених системно не працюють. Їм не пояснюють, що тюрма — це не вирок. Не говорять, що після відбуття покарання життя продовжується. Навпаки — суспільство ставить на них хрест, і з цим багатьом доводиться змиритися. Тому такий й результат: вийшов — знову повернувся, і так по колу.
Але коли вже в установі тобі випадає нагода познайомитися з людьми, які пояснюють: «Так, ти скоїв злочин, але відбудеш покарання і зможеш інакше жити, допомогти суспільству, допомогти країні», — тільки тоді ти починаєш жити з думкою і мрією, що звільнишся зовсім іншою людиною.
Мені пощастило, що, відбуваючи покарання вдруге, я зіштовхнувся з такими людьми. Вони теж колись були увʼязнені. Вони дали мені надію, що я теж можу. Зустріч з ними стала моєю точкою неповернення. І хоча зміна мислення приходить не одразу (мені знадобилося роки два), але я впевнений: що більше ти спілкуєшся з такими людьми, то сильніше себе налаштовуєш щось змінювати в своєму житті. Тепер «такі люди» — це я.
У суспільстві існують певні погляди на людей, які відбувають покарання. Часто — упереджені. Що ти хотів би, щоб суспільство зрозуміло про людей, які відбувають покарання?
Я хотів би, щоб люди менше засуджували. Нині багато колишніх засуджених воюють, боронять країну. Вони нічим не відрізняються.
Так, на жаль, тюрма не робить людей кращими. І так, суспільство має право на таке упереджене ставлення. Але не варто засуджувати, тим паче, якщо не знаєш долю людини, чому вона там опинилася.
Я розумію тих людей, які, приміром, не беруть на роботу людей, які звільнилися з установ виконання покарань. І також підтримую тих, хто таких людей працевлаштовує.
Але при цьому я думаю: якщо ми не будемо давати цим людям шанс, то коли вони зможуть виправитися? Ніколи.
Як ти оцінюєш нинішню систему підтримки людей після звільнення? Що працює, а чого бракує?
Держава фактично не зацікавлена щось змінювати, а неурядові організації здебільшого перепрофільовані на допомогу військовим, і це зрозуміло.
Сподіваюся, що після перемоги ситуація зміниться в кращу сторону. Буде більше ресурсів, підтримки, змін.
Нам потрібен комплексний підхід до роботи з людьми як до, так і після звільнення. Тоді система виправлення запрацює. Наприклад, якщо ми говоримо про освітній процес, то не має бути такого, що людина пройшла курси і забула про те, що вчила. Вона повинна мати змогу працевлаштуватися в установі, платити податки, допомагати рідним, мати варіанти, де зможе працювати після звільнення, як заробляти легально, допомагати родині. Тоді людина вже не думає, як їй на хліб заробити, де вкрасти…
Розкажи про одну з історій, коли життя людини, яка потрапляла до тебе у супровід, кардинально змінювалося.
Навчався один хлопчина в колонії на курсах малярів-штукатурів. Він звільнився і пішов в лави ЗСУ. Воював в бойовій частині, під Бахмутом був, в інших гарячих точках. Потім отримав поранення, його списали. Зараз у нього є дружина, чудова сімʼя. Він зрозумів, що комусь потрібен, ще поки вчився в колонії. Поставив собі ціль, знав, чим буде займатися після звільнення. Війна внесла свої корективи, але хлопець довів, що може змінитися.
Ще приклад — чоловік відбував покарання за тяжкі злочини. Ще в колонії він вивчився на зварювальника — це були курси, які ми організовували разом з Рівненським центром професійно-технічної освіти. Після звільнення його зустріли і влаштували на роботу — він лагодив авто для військових. А зараз він вже сам мобілізувався. В ЗСУ працює зварювальником.
Якщо б ти міг звернутися до себе самого в той день, коли тебе востаннє звільнили, що б ти собі сказав?
Життя продовжується. Більше я сюди не повернусь. Проте повернувся, правда вже в іншій ролі.
Що б ти порадив людям, які зараз відбувають покарання?
Крім самих себе, ви нікому не потрібні. Можна думати, що всі навколо тобі винні — держава, рідні, установа. Але ти сюди потрапив по своїй волі. І змінюватися маєш самостійно, починаючи вже зараз.
Публікація підготована за підтримки Elton John AIDS Foundation
