У січні 2025 року Валерій звільнився з Дніпропетровської виправної колонії №89-ї. Невиліковно хворий: туберкульоз, відкрита форма, паліативне лікування.
Того дня його забрав з колонії координатор FREE ZONE Олександр Сердюк. На власному транспорті він повіз Валерія до лікарні, де його мали госпіталізувати. Проте у Дніпропетровському обласному медичному центрі соціально значущих хвороб чоловіку відмовили. Пояснили це тим, що чоловік прописаний в іншому місті.
За тиждень Валерій помер, так і не потрапивши до лікарні.
Команда FREE ZONE звернулася до Центру охорони здоровʼя ДКВС, Міністерства охорони здоровʼя та Центру громадського здоровʼя МОЗ України, аби отримати пояснення і запобігти повторенню подібних випадків. Відповідь директора ЦОЗ ДКВС ми цитували у попередньому матеріалі. Міністерство охорони здоровʼя та Центр громадського здоровʼя не надали своїх розʼяснень.
Минуло чотири місяці. Ми поговорили з Олександром Сердюком — про зміни, які відбулися, і про нові виклики, з якими він стикається, супроводжуючи людей у критичних станах після звільнення.
— Пригадайте день звільнення Валерія. Що ви зробили, коли зрозуміли, що госпіталізація не відбудеться?
Коли я віз Валерія в лікарню, я навіть не припускав, що його можуть не госпіталізувати. Людина була у вкрай тяжкому стані — не міг триматися на ногах, падав. Це була зима, вечір. І я не знав, що робити.
Перше, що спало на думку, — поселити його в хостелі. Але це був ризик: відкрита форма туберкульозу, інші люди — це було б небезпечно.
Валерій запропонував поїхати до знайомих. Останнім рейсом він вирушив до Запоріжжя.
— Що, на вашу думку, стало причиною того, що ситуація вийшла з-під контролю?
Думаю, ключове — брак комунікації між лікарями. У тубдиспансері (Дніпропетровському обласному медичному центрі соціально значущих хвороб — ред.) зараз багато нових працівників.
Раніше у колоніях знали, з ким і як домовлятись. Цього разу — ні. Хтось щось передав на словах, хтось наче погодив. Але лікар навіть не вийшов до нас. Вся комунікація відбувалася через чергову медсестру.
Причина відмови — «не місцевий». Мовляв, має лікуватися за місцем прописки.
Я телефонував на гарячу лінію НСЗУ — порадили звертатися до Департаменту охорони здоровʼя. Там пообіцяли розглянути звернення протягом 14 днів.
Згодом я отримав відповідь від Департаменту охорони здоров’я Дніпропетровської ОВА: мовляв, через лікарську таємницю інформації не нададуть, а лікарня — автономна у прийнятті рішень. Департамент не може втручатися в її роботу.
— Нещодавно ви супроводжували ще двох звільнених з туберкульозом. Як це відбувалося?
Цього разу я вже не супроводжував їх самостійно. У колонію приїхала швидка допомога. Про це домовилися лікарі Дніпропетровської спеціалізованої туберкульозної лікарні № 89 (що діє при колонії — ред.).
Я спитав, чи потрібна моя допомога. Мені сказали, що ні. Проте фельдшер наполягала, щоб я супроводжував їх до лікарні.
Один із пацієнтів був на каталці. Другий — на кріслі колісному. У лікарні нас зустрів завідувач відділенням: одразу виміряли сатурацію, зробили кардіограму, дали кисневі маски. Через 10 хвилин один із хлопців вже був у реанімації. Професійно, без жодної відрази.
І важливо — обидва не мали дніпровської реєстрації. Один з них з Харківської, інший — з Львівської областей.
— Вам вдалося налагодити співпрацю з лікарнею. Завдяки чому це вдалося
Я впевнений, що повпливав розголос.
— Здійснюючи такий супровід, ви самі ризикуєте своїм здоровʼям та життям. Що вас до цього мотивує?
Колись я сам відбував покарання. Про те, що живу з ВІЛ, я дізнався ще тоді, коли у нас в країні не було антиретровірусної терапії. Хто мені дійсно допомагав, то це лікарі.
У своєму житті я перепробував багато різних спеціальностей. Але знайшов себе саме тут, допомагаючи таким людям. Мені просто за них болить.
— За кілька днів до смерті Валерія ми говорили з ним про те, що його історія точно має повпливати на системні зміни. Чи відчуваєте ви, що ця трагедія справді стала поштовхом для змін? Що ще потрібно зробити, щоб це було не поодиноким випадком, а системою?
Потрібні чіткі алгоритми, як забезпечити безперервне лікування після звільнення — особливо у випадках туберкульозу, ВІЛ, замісної підтримувальної терапії.
Також важливо, щоб довідка про звільнення певний час виконувала функцію документа, що посвідчує особу. Складно уявити, що було б із хлопцями, якби в них не було паспортів. Відсутність документів — величезна перепона.
Історія Валерія — не виняток. Вона підсвічує системні проблеми: відсутність взаємодії між пенітенціарною та цивільною медициною, неврегульованість процесу передачі пацієнтів, брак відповідальності.
Сьогодні гостро стоїть потреба перегляду порядків взаємодії між системами охорони здоров’я. Законодавча база не гарантує безперервності лікування — а отже, не гарантує й право на життя.
Потрібно чітко визначити, хто за що відповідає. Створити зрозумілі алгоритми дій. Врахувати реальні сценарії, з якими стикаються звільнені пацієнти. Лише тоді йтиметься не про винятки, а про зміну всієї системи.
Публікація підготовлена в рамках суб-гранту проєкту EU4CSOs Emergency Actions за фінансової підтримки Європейського Союзу, що реалізується БО «100 відсотків життя. Рівне».
Її зміст є виключною відповідальністю суб-грантера проєкту EU4CSOs Emergency Actions БО «FREE ZONE» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
