Дніпро. Понеділок. 16:00. Засуджений звільняється з колонії. Його звати Валерій. 47 років. Звільнений від відбування покарання за станом здоровʼя — ст. 84 Кримінального кодексу України. З собою має довідку про звільнення, направлення в лікарню та виписку з медичної картки. Він невиліковно хворий: туберкульоз, відкрита форма, паліативне лікування. Отже, фактично без лікування. Лише знеболення.
У колонії Валерій перебував в палаті інтенсивної терапії — спеціально оснащеній частині стаціонарного відділення, де має виконуватися інтенсивне лікування пацієнтів, що потребують постійного цілодобового моніторингу життєво важливих функцій і показників.
Звільнений фактично з реанімації Валерій без сторонньої допомоги не міг пройти й 200 метрів — падав. Того ж дня після звільнення 40 хвилин пролежав на вулиці, не маючи сил підвестися, допоки не допомогли перехожі.
З Дніпропетровської виправної колонії №89, де діє спеціалізована туберкульозна лікарня, його зустрів Олександр — регіональний координатор благодійної організації «FREE ZONE» у Дніпропетровській області.
Про звільнення цієї людини адміністрація колонії повідомила Олександра за тиждень. Запевнила, що на засудженого чекають у Дніпропетровському обласному медичному центрі соціально значущих хвороб — колишньому протитуберкульозному диспансері.
Олександр мав довезти пацієнта до лікарні та запевнитися, що його госпіталізували. Утім, сталося інакше.
Минув тиждень. Вівторок. Так і не потрапивши до лікарні, Валерій помер. За цей час він контактував із десятками людей, які опинилися під ризиком інфікування туберкульозом. Це треба і можна було попередити.
Ми вирішили розібратися, чи були дії всіх ключових сторін цієї історії правомірними і як діяти, щоб такі випадки більше не повторювалися.
Відмова у госпіталізації
«Я виходив із колонії з абсолютною впевненістю, що мене одразу госпіталізують. Адже у мене відкрита форма туберкульозу, зволікати не можна. Я й уявити не міг, що мене просто відфутболять», — розповідав у другий день після звільнення з колонії колишній засуджений Валерій, уже перебуваючи в квартирі знайомих у Запоріжжі.
Прибувши в приймальне відділення лікарні, координатор FREE ZONE Олександр намагався викликати головну лікарку, та зрештою зміг поспілкуватися лише зі старшою черговою.
Вона пояснила, що госпіталізувати Валерія у цій лікарні не можуть. Мовляв, у медичному центрі відсутні паліативні ліжко-місця. До того ж, звільнений прописаний у Запоріжжі, тож й лікуватися має там, запевнила вона.
«На питання, як транспортувати Валерія до Запоріжжя, враховуючи, що у нього відкрита форма туберкульозу, лікарка знизала плечима. Я попросив надати Валерію консультаційний висновок. У ньому було вказано: «Потребує динамічного спостереження у туберкульозному закладі м. Запоріжжя». Направлення до конкретного медичного закладу ми так не отримали», — ділиться Олександр.
У спробах знайти рішення для цієї ситуації координатор звернувся на гарячу лінію Національної служби здоровʼя України, де його перенаправили до Департаменту охорони здоровʼя Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Тут звернення зафіксували і повідомили, що розглянуто воно буде протягом 14 днів.
«У схожих випадках я зазвичай знаходжу звільненим тимчасове житло, частіше за все — у хостелі. Але цього разу це не було можливо, адже Валерій представляв загрозу для оточуючих. Не залишалося вибору, як тільки придбати йому квиток до Запоріжжя», — зазначає координатор FREE ZONE.
Олександр привіз звільненого на автовокзал, придбав йому квиток і о 19:00 чоловік вирушив до Запоріжжя.
Того ж дня оселився у своїх знайомих.
«Я не знаю, що б я робив, якби залишився у Дніпрі. Одну ніч переночував би у хостелі. А далі що? Йти на вокзал, замерзати, як бомж?» — запитував Валерій, уже перебуваючи в Запоріжжі.
Транспортування звільненого до медичного закладу: чия відповідальність?
За словами Олександра, подібні ситуації трапляються вже не вперше.
«Пригадую випадок, коли так само за станом здоровʼя звільнили засудженого з туберкульозом. Швидка доставила його до протитуберкульозного диспансеру, однак належної допомоги він там не отримав. Оскільки був на паліативі, то потребував спеціальних препаратів, яких, начебто, в диспансері не було. Звільненого розмістили в коридорі лікарні, де він помер через кілька днів. У колонії його стан був стабільним, і в таких умовах він би міг ще жити», — розповідає Олександр.
Цю ситуацію від історії Валерія відрізняють кілька моментів. По-перше, у попередніх випадках швидка допомога забирала звільнених із колонії та транспортувала їх до медичного закладу, а на цей раз швидка відмовилася. По-друге, після звільнення Валерія так і не госпіталізували.
Але чи справді все мало відбуватися саме так? Хто ж має транспортувати звільненого в критичному стані до закладу охорони здоров’я, особливо якщо у людини туберкульоз із бактеріовиділенням?
На ці питання ми частково знаходимо відповіді у законодавстві.
Зокрема, у ч. 3 ст. 19 Закону України «Про подолання туберкульозу в Україні» зазначено, що у разі звільнення людини, яка хворіє на туберкульоз із бактеріовиділенням, установа виконання покарань зобов’язана попередити її про необхідність дотримання протиепідемічного режиму та доставити таку людину (за її згодою) транспортом установи виконання покарань до найближчого регіонального фтизіопульмонологічного центру для госпіталізації та продовження лікування. Якщо людина відмовляється, її мають госпіталізувати примусово за рішенням суду.
Валерію таких варіантів не пропонували. Єдине, що він отримав з колонії, — направлення до Дніпропетровського обласного медичного центру соціально значущих хвороб.
У Центрі охорони здоровʼя Держаної кримінально-виконавчої служби України пояснили, що порядок і міжвідомчу взаємодію при звільненні засуджених регулює міжвідомчий наказ Міністерства юстиції України, Міністерства соціальної політики України, Міністерства охорони здоров’я України та Міністерства внутрішніх справ України від 03.04.2018 № 974/5/467/609/280 «Про затвердження Порядку взаємодії установ виконання покарань, уповноважених органів з питань пробації та суб’єктів соціального патронажу під час підготовки до звільнення осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк» (Із змінами, внесеними згідно з Наказом Міністерства юстиції № 3479/5/560/2123/729 від 01.10.2021).
Відповідно до положень цього наказу, до повноважень установ виконання покарань входить:
- доставка звільненої з виправної установи людини, хворої на туберкульоз із бактеріовиділенням, санітарним транспортом до найближчого територіального протитуберкульозного закладу для госпіталізації та продовження лікування.
Водночас до повноважень органів та закладів охорони здоровʼя входить:
- госпіталізація «санітарним транспортом протитуберкульозного закладу до найближчого протитуберкульозного закладу осіб, звільнених з установ виконання покарань (слідчих ізоляторів), хворих на заразні форми туберкульозу, в тому числі соціально дезадаптованих, за їх згодою».
За словами Ярослава Басараба, керівника ЦОЗ ДКВС, на сьогодні існують певні розбіжності між вимогами зазначених раніше Закону «Про подолання туберкульозу в Україні» та Наказу, зокрема, щодо того:
- яким транспортом направляється хворий (установи виконання покарань/слідчого ізолятора чи закладу охорони здоров’я)
- до якого закладу охорони здоровʼя (найближчий протитуберкульозний заклад чи найближчий регіональний фтизіопульмонологічний центр) має бути направлений пацієнт.
«Разом з тим наразі проєкт відповідного міжвідомчого наказу стосовно внесення змін до діючого Наказу відповідно до вимог Закону, підготовлений Міністерством юстиції України та знаходиться на опрацюванні міністерствами та відомствами», — повідомив Ярослав Басараб.
Менше з тим:
- Звільнений з виправної установи Валерій не отримав транспортування до лікарні ані у передбаченому Законом, ані Наказом форматі.
- Прибувши до лікарні у супроводі регіонального координатора FREE ZONE, він отримав відмову у госпіталізації. Наголосимо — це відбувалося тоді, коли в таких випадках людей мають госпіталізувати навіть примусово.
- Попри всі ризики інфікування, регіональний координатор FREE ZONE супроводжував звільненого до медичного закладу, а потім і до автовокзалу. Зазначимо, що супровід пацієнтів із бактеріовиділенням не є відповідальністю представників благодійних організацій (принаймні, це не передбачено жодним нормативним актом).
- Чоловік поїхав до Запоріжжя громадським транспортом, куди його направили у закладі охорони здоровʼя, буквально зафіксувавши це у консультативному висновку.
Правомірність дій закладів охорони здоровʼя МОЗ
Що робити, якщо в лікарні дійсно немає паліативних ліжко-місць? Це питання, яке, ймовірно, виникає, коли чуєте історію Валерія вперше. Але насправді не все так однозначно.
Що якщо у Дніпропетровського обласного медичного центру соціально значущих хвороб такі ліжко-місця є? Ба більше, в цьому медичному закладі паліативна допомога надається, і на це Національна служба здоров’я України виділяє лікарні фінансування.
Отже, по черзі розглянемо всі аргументи Дніпропетровського обласного медичного центру соціально значущих хвороб проти госпіталізації Валерія.
По-перше, «паліативна медична допомога» — це один із напрямів роботи зазначеного закладу охорони здоровʼя. І цей напрям роботи включає два пакети послуг:
- стаціонарну паліативну медичну допомогу дорослим і дітям;
- мобільну паліативну медичну допомогу дорослим і дітям.
Це підтверджується інформацією з укладених договорів про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій Національної служби охорони здоровʼя. І, що важливо, троє пацієнтів вже отримали таку допомогу в цій лікарні.
По-друге, прописка не має жодного значення для госпіталізації. Згідно із ст. 2 Європейської хартії прав пацієнтів 2002 року, кожна людина має право на отримання доступної медичної допомоги без будь-якої дискримінації за матеріальним станом, місцем проживання, хворобою чи часом звертання по допомогу.
Крім того, відповідно до ст. 38 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим у будь-якому закладі охорони здоров’я за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування. Така можливість, як ми розглянули вище, була.
Аби доповнити цю картину, розглянемо Порядок направлення пацієнтів до закладів охорони здоров’я та фізичних осіб-підприємців. У ньому зазначено, що направлення на госпіталізацію здійснюється на підставі потреби в стаціонарній паліативній допомозі. У випадку Валерія така потреба була, що було підтверджується випискою з медичної картки стаціонарного хворого на туберкульоз Дніпропетровської спеціалізованої туберкульозної лікарні №89.
Згідно з цим Порядком, при зверненні за медичними послугами пацієнт зобов’язаний повідомити в лікарні номер запису про направлення або надати його в паперовій формі. Відповідне направлення у Валерія було.
Більше того, відповідно до Порядку надання паліативної допомоги, госпіталізація та/або медичне обслуговування Пацієнта в закладі охорони здоров’я, який надає паліативну допомогу, здійснюються за направленням лікуючого лікаря, або на підставі особистого звернення пацієнта за наявності інформованої добровільної згоди пацієнта на проведення діагностики, лікування та на проведення операції і знеболення. У цьому випадку, ми бачимо, що факт особистого звернення також був, що підкріплює його право на отримання медичної допомоги.
Своєю чергою, у медичному центрі мали повідомити пацієнта про наявність або відсутність можливості отримати медичне обслуговування за направленням за програмою медичних гарантій, а також узгодити з пацієнтом вибір лікаря, іншого медичного працівника, який буде надавати послуги за направленням.
Іншими словами, лікарня повинна була не посилатися на відсутність ліжко-місць, а надати інформацію про можливість обслуговування за програмою медичних гарантій.
Під час свого перебування у Запоріжжі, Валерій намагався отримати медичну допомогу. Одного разу через кровохаркання він викликав швидку. Йому зробили уколи і, за його словами, рекомендували звернутися до медичного закладу щодо госпіталізації самостійно, залишивши його фактично без належної допомоги.
«Я не знаю, що мені робити. Прийду в лікарню, знову скажуть, що у мене паліатив і відправлять назад?» — казав Валерій.
Яка відповідальність має бути понесена?
Усі розглянуті вище дії кожної інстанції можуть нести за собою кримінальну відповідальність.
1. Залишення в небезпеці (ч. 1 ст. 135 КК України)
Завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через хворобу, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, карається:
- обмеженням волі на строк до двох років;
- позбавленням волі на той самий строк.
2. Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ч. 1 ст. 136 КК України)
Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження, карається:
- штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
- громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин;
- арештом на строк до шести місяців.
3. Ненадання допомоги хворому медичним працівником (ч. 1 ст. 139 КК України)
Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого, карається:
- штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років;
- громадськими роботами на строк до двохсот годин;
- виправними роботами на строк до двох років.
4. Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ч. 1 ст. 140 КК України)
Невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого, карається:
- позбавленням права обіймати певні посади;
- займатися певною діяльністю на строк до п’яти років;
- виправними роботами на строк до двох років;
- обмеженням волі на строк до двох років;
- позбавленням волі на той самий строк.
5. Службова недбалість (ст. 367 КК України)
Попередньо ми зазначали, що згідно із Законом України «Про подолання туберкульозу в Україні», у разі звільнення людини, яка хворіє на туберкульоз із бактеріовиділенням, відповідна установа виконання покарань попереджає її про необхідність дотримання протиепідемічного режиму, що засвідчується письмово.
Однак письмового попередження про необхідність дотримання протиепідемічного режиму не було, як і судового рішення про примусову госпіталізацію, яке мало б бути, якби звільнений відмовився від госпіталізації.
Це може свідчити про службову недбалість, за яку передбачено відповідальність:
- штраф від 2 000 до 4 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
- виправні роботи до 2 років;
- обмеження волі до 3 років;
- позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років.
Чи існує взаємодія між пенітенціарною та цивільною системами охорони здоровʼя
Ця ситуація підсвічує численні запитання щодо функціонування медичної допомоги для засуджених та звільнених осіб, а також питання взаємодії між пенітенціарною та цивільною системами охорони здоров’я. Це не нові проблеми, і випадок Валерія — не одиничний.
Мова йде не лише про системну недосконалість, яка триває роками, а буквально — про життя людей. Поки відповідні державні інституції продовжують закривали очі на існуючі проблеми, бездіяльність і безпокарність призволять до реальних людських втрат. Цей випадок стає черговим нагадуванням про необхідність термінових змін у системі.
Крім Центру охорони здоровʼя Державної кримінально виконавчої служби, 30 січня 2025 року ми надіслали запит у Міністерство охорони здоровʼя України для прояснення ситуації та надання чіткого алгоритму дій у подібних ситуаціях.
Відповідь очікуємо.
Публікація підготовлена в межах суб-гранту проєкту EU4CSOs Emergency Actions за фінансової підтримки Європейського Союзу, що реалізується БО «100 відсотків життя. Рівне».
Її зміст є виключною відповідальністю суб-грантера проєкту EU4CSOs Emergency Actions БО «FREE ZONE» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
